Скарбниця Тиманівської бібліотеки

Мені важливо тебе чути:
Твій голос... і просто відчувати.
Усе що було не забути,
Я буду завжди пам'ятати.

Всі дні проведені разом,
І кожну ніч кохання.
Та сніжний ранок за вікном,
Всі наші зустрічі й прощання

За все що було вдячний небесам.
Ти саме та яку чекаю.
Загоївся на серці шрам,
Я відчуваю знову що кохаю.

Твій ніжний стан і сірі очі,
Добро душі та щирість серця.
Увісні я бачу їх що ночі:
"На сни мої не сердся".

Такий вже я, а що поробиш -
Людина мрій і щирих почуттів.
Зрозумію все якщо забудеш.
Прощу усе що чути не хотів.

Можливо я не виправдав надій,
В які ти вірила і просто довіряла.
Але я вірю знайдеш номер мій.
І скажеш тихо що за мною сумувала.

Олександр Подоляк

Любов і щастя завжди разом.
Єдине ціле - на життя,
І їх не зруйнувати часом -
Настільки сильне почуття.

Його не знайти і не купити.
І на звук ти не почуєш,
А лиш любовю заслужити.
І лиш віддавши, ти відчуєш:

Лише вірне серце її знайде.
Половинку, яка давно чекає
Дорогу вкаже і до неї приведе,
Де ніхто нікого не втрачає...

Вір у себе і надії не втрачай,
Усе що робиш недарма.
Борися за кохання і чекай:
Це має бачити вона.

Її обожюй і кохай
Кохай того, хто не забуває.
Створи собі маленький рай.
Нехай вас доля повінчає.

Вони житимуть разом завдяки любові
І почуттю, що так бентежить кров.
Воно тепло несе у ніжнім слові
І скажуть: це прийшла любов...

Олександр Подоляк

Уже не раз ти ображала,
Всі почуття мої,
Про них ти різко говорила -
Отрутою були слова твої.

І вух моїх ти зовсім не жаліла,
Солила рани без жалю
 Не бажала і не розуміла,
Що я вже на краю стою...

Останє слово - за тобою...
Невже я зараз винен знов?
Невидимії сльози вже течуть рікою -
Шкода, що втратили любов.

Останнє слово "прощавай"...
Занадто різними ми стали...
Та інших слів ти не чекай,
Бо ми ж по-різному кохали.

Невчасно тріщина пішла,
А ми  тоді собі казали:
"Оце любов до нас прийшла".
Насправді ж ми її втрачали.

Гадали - усе у нас буде:
Разом  ми завжди будем,
Ніяке горе не знайде.
І не осудять люди..
 
Та в мить  все стало навпаки.
Хоча любові не купляли.
Ми стали ворогами навіки,
А все життя кохати обіцяли...

Олександр Подоляк

Любов жива і жити буде -
Між нами щирі почуття,
І хай би що там кажуть люди:
"Це тільки нашеє життя".

Ми все ховались від батьків.
І все, що прагнули - спокою.
Терпіли підлих язиків, 
Ідучи гордою ходою.

Я так люблю тебе, а ти мене
Так само міцно обіймаєш.
Нас по життю любов веде,
Тому що ти мене кохаєш.

Хай долю нашу ти не знаєш,
Але радіємо щодня.
Життя нове ми починаєм.
Як єдине ціле, як сім'я.

Саша Подоляк

Чого я досягла?

Лишила за собою?

- Одні руїни лиш

попалені любов'ю...

І не лунає сміх дитячий у оселі

і сильних рук нема -

живу немов в пустелі -

В пустелі плачу і самоти,

в обіймах жалю й пустоти...

Чи вирвуся з обіймів цих?

чи залунає щастя сміх?

Чи буду плакать в самоті

І проклинати свій прихід

у цей жорстокий білий світ...

Односельчанка

Уже настала золота пора -

Час Осені змінити Літо.

Іде до школи дітвора,

Іде  науку  знову вчити.

У небі вже летять птахів ключі,

В країну  ту далеку й невідому...

Вони там житимуть на чужині,

І сумуватимуть за  домом.

Пора  прийшла для молодих побратись.

Хай буде щастя їм завжди.

Ніколи щоб  не розлучатись

І жити довгії роки...

Ще зовсім тепло наче влітку, -

Це щедрий Осені дарунок.

Шкода  лиш стане ніжну квітку...

Коли природа вдягне обладунок.

 Багатств природи іноді не помічаєш...

На мить хоча би зупинись,

Щоб глянути куди ступаєш.

На листя під ногами подивитись.

Яка краса довкола нас!..

Це диво рідної землі...

І так невпинно біжить час,

Прийшли  осіннії ці дні... 

Вільний вітер.

Ніжно вітер по лиці...
Прохолоду нам дарує,
Радіснії сльози на щоці
Шорстким він пензликом малює.

Я хочу разом з ним літати,
Де ніхто ніколи не бував,
Тоді я зможу вільним стати.
Як довго я цього чекав...

Крилатий брате мій!
Скажи де моя воля?
Де саме, в стороні якій,
Мене чекає Доля?

По світу вільно ти літаєш,
Без будь-яких кордонів.
Про все і всіх ти добре знаєш,
І нема тобі законів.

Чи зможу я колись як ти.
Настільки вільним стати,
Щоби ширяти з висоти

І незалежність відчувати...

Уже давно не учні ми

Та рідну школу памятаєм.

Не зтерлись з памяті роки,

Які не раз іще згадаєм.

І першу вчительку, і перший клас.

родиною ми стали  уже тоді,

Як перший дзвоник пролунав для нас:

Великий крок був у нашому житті.

Там були і сміх, і сльози.

Щира дружба і перше кохання.

Про них ми згадуємо досі.

Це об'єднало наше навчання.

У кожного доля своя.

ЇЇ так щиро всі плекали.

Якби не цей квиток в життя

Навряд чи б кращими ми стали.

Хай де б на світі ми не жили.

І як не старили роки,

Шкільну науку ми не розгубили.

Хоч і давно випускники.

 Олександр Подоляк

Так просто все сказати,
Бо не щире почуття.
За мить чужинцем стати
Й не мати права вороття.

Так важко все це чути,
Коли любов іще живе.
ЇЇ брехню колись забути

І пробачити її за це.

Так сумно все згадати.
Коли її я бачу.
Як важко було кохати.
Не вірив, що усе я втрачу.

Так гірко знову програвати.
Вічний бій кохання.
Всього себе їй віддавати,
А в нагороду  - лиш зітхання.

  Олександр Подоляк

У безвість канула Весна,

Що налетіла серед літа...

Пройшла мов дівчина чужа

Холодною росою вмита...

І вже на вітрі не тремтять

її стрічки шовкові

І не зустріти більше нам

Вже місяця у полі...

У безвість канула Весна,

Та тільки згадку залишила,

Про те як серденько моє

Жива вода її скропила...

* * *

Прощайте ці світанки вечори

До літньої наступної пори.

У шумі міста я не стрінусь з вами -

Там ви залиті штучними вогнями...

                   Односельчанка

Недавно в оцю пору

було ще зовсім світло...

Та серпень у нас в гостях -

Він завершає літо.

Вже день стає коротший,

а ніч - як Чорне море...

Це серпень у нас в гостях -

Він розсипає зорі.

У зорепад щаслива

бажання загадаю...

Це серпень у нас в гостях -

Про нього вірш складаю.

Діана Белоус, учениця 7 класу